Чимало публікацій в українській пресі присвячується трудовим мігрантам — представникам четвертої хвилі еміграції, яка триває ось уже 20 років.

Пишуть переважно про плачевні наслідки цього феномену. Один з них - це розбиті сім’ї і залишені вдома діти.

Ще більше негативу до співвітчизників-мігрантів знайдеш на інтернет-форумах і почуєш від земляків в Україні.

Мовляв, такі-сякі зрадники, люди без почуття власної гідності погналися прислужувати італійським синьйорам, а звідти ще й наважуються критикувати, а то й повчати Україну.

І це, мовляв, у такий нелегкий час, коли неньку-батьківщину треба рятувати, розбудовувати вдома, а не із-за кордону.

Таку зневагу виявляють не лише пересічні обивателі.

Згадую закарпатську робітницю з півдня Італії, яка зі сльозами на очах розповіла про зневажливе ставлення до неї з боку українського працівника італійського консульства у Києві.

Стосовно українок, які працюють за кордоном, то в Італії розповідають, ще один з колишніх керівників держави назвав їх повіями. Щоправда, інший за це вибачався.

Жінки становлять 90% українського мігрантства на Апеннінах

Чужі серед своїх?

Мігранти дуже гірко сприймають подібні закиди та образи.

Можливо, тому багато хто і не наважується остаточно повертатися додому, бо бояться почуватися там «чужими серед своїх».

Самі іммігранти кажуть, що інтегруючись в італійське суспільство, вони не просто зберігають традиції своєї нації в країні перебування, а є нині чи не найактивнішими захисниками та пропагандистами України на Заході.

Більшість культурно-громадських заходів вони влаштовують з власної ініціативи за сприяння УГКЦ, українського посольства, місцевих адміністрацій, намагаючись популяризувати знання про Україну в загалом налаштованій про-російськи Італії.

Італійці ставляться до власних емігрантів інакше

Італія у 1950-70 роках минулого століття також зазнала масової еміграції.

Понад 20 мільйонів італійців залишили бідну повоєнну країну у пошуках роботи і кращої долі.

Але як тоді, так і нині ставлення до земляків-емігрантів у самій Італії кардинально інше.

Їх тут вважають мало не героями. Сприймають, як сильних духом людей, які не побоялися покинути рідний дім і в Америці, Швейцарії чи Австралії наважилися почати життя практично з нуля.

Прикметно, що першопрохідцями були переважно чоловіки, дружини з дітьми залишалися вдома, а вже згодом перебиралися до чоловіків. Для італійця почуття родини і домівки — понад усе.

Тоді на Апеннінах також порожніли міста і села, але бюджети комун поповнювалися грошовими переказами від заробітчан.

Про цю допомогу досі пам’ятають і дякують в Італії усі - від комунального чиновника до президента країни.

В емігрантів, які залишилися за кордоном, два громадянства: італійське за місцем народження та іншої держави за місцем проживання.

Львівські художники О. Колотай та В.Луцик презентують в Італії українське малярство

Зараз чисельна італійська громада за кордоном має чотири виборчих округи, де обирають представників емігрантів до парламенту Італії.

Під опікою уряду діють Центри італійської культури у різних країнах і розроблені програми розвитку італійської мови.

Італійська трудова міграція змінила своє обличчя і перспективи.

Чи дочекаються українські мігранти шани та уваги з боку співвітчизників і рідної влади? Вони на це сподіваються.

Одна іммігрантка у своєму вірші написала:

«Нам колись нащадки наші пам’ятник поставлять, нас героїв-нелегалів на весь світ прославлять. Бо боротися роками із злиднями в двобої, можуть тільки сильні люди, можуть лиш герої!».

Джерело: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2010/01/100128_italy_migrants_ob.shtml